Столица: Симферополь
Крупнейшие города: Севастополь, Симферополь, Керчь, Евпатория, Ялта
Территория: 26,2 тыс. км2
Население: 1 977 000 (2005)
Крымовед
Путеводитель по Крыму
Новости
История Крыма
Въезд и транспорт
Курортные регионы
Пляжи Крыма
Аквапарки
Достопримечательности
Крым среди чудес Украины
Крымская кухня
Виноделие Крыма
Крым запечатлённый...
Вебкамеры и панорамы Карты и схемы Библиотека Магазин Ссылки Статьи Гостевая книга
Группа ВКонтакте:

Интересные факты о Крыме:

Аю-Даг — это «неудавшийся вулкан». Магма не смогла пробиться к поверхности и застыла под слоем осадочных пород, образовав купол.

Главная страница » Библиотека » «Альминские чтения. Материалы научно-практической конференции. Выпуск № 4 (2012)»

О.А. Бачинська. «Доля мусульманських народів Буджака і Криму в російсько-турецькій війні 1806—1812 рр.» (за матеріалами Державного архіву Одеської області)

Після російсько-турецьких війн кінця XVIII ст. території Османської імперії на півдні сучасної України значно зменшились. Як відомо, Порта втратила на користь Російської імперії межиріччя Південного Бугу та Дністра, а також залежне від неї Кримське ханство. Внаслідок цього присутність мусульманського населення на зазначених територіях зменшилась. Наступна російсько-турецька війна 1806—1812 рр. позначилась вже на долі мусульманського населення, яке проживало на території Буджака. Тут воно складалось з етнічних груп (буджацькі ногайці, татари, турки та ін.), але для кожної з них під час воєнних дій, в першу чергу, важливим було зберегти життя, а після цього поставало питання про подальше проживання і становище в рамках політики нової держави — Російської.

Доля буджацьких ногайців або буджацьких татар під час російсько-турецьких війн кінця XVIII — початку XIX ст. спеціальній літературі в загальних рисах відома — переселення на Молочні Води в Таврію або еміграція до Османської імперії. Останнім часом до цієї теми спостерігається неабиякий дослідників і на основі османських та російських джерел опубліковано чимало робіт (Грабовський В., Середа О., Шабашов А., Каширін В., Тимченко В.М., Кухар-О-нишко Н.О.). На жаль, до питання долі османських залог і турецького населення фортець Буджака в російсько-турецькій війні 1806—1812 рр. дослідники майже не звертались. На сьогодні така можливість з'явилась використовуючи нові документи Державного архіву Одеської області.

До початку війни 1806 р. Росія та Османська імперія формально вважались союзниками, тому російські війська без оголошення війни перейшли Дністер, без бойових дій зайняли в кінці листопада — початку грудня 1806 р. фортеці Бендери, Паланку, Аккерман, Кілію.

Більшість ногайців, які проживали в Буджаку, погодились на переселення на Молочні Води до Криму. Цьому сприяли попередні переговори з ними чотирьох поважних представників з Молочних Вод — Бегалі Ага, Ільяс Ага, Мусса Челебі и Імрас Челебі [1] та місії російських офіцерів бригадира І.Ф. Катаржі и штабс-капітана І.П. Котляревського. Проте частина ногайців і татар під впливом ізмаїльського паші Пеглевана передумала переходити на бік Росії.

Особлива складність була з «турками», які проживали у фортецях Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Бендери, Зважимо на те, що вони були основним населенням міст та жили на цих територіях тривалий час, вважаючи їх своїми. Після офіційного оголошення війни Османською імперією (18 грудня 1806 р. (30 грудня за ст. ст.) мусульманське населення зайнятих російською армією фортець оголошувалось військовополоненими. Перш за все, це стосувалось чиновників, військових та їхніх родин, які складали залоги османських фортець. Усі вони мали бути переселені на територію Російської імперії. Для військовополонених турків з Бендер транзитним пунктом переселення став Тирасполь, з Аккермана та Кілїї — Овідіополь. Разом з ними переселяли жителів 11 татарських хуторів і сіл, що розташовувались поблизу Бендер, всі вони залежали від бендерського чиновника Іосуфа Ефенді і являли собою «яничар зі зброєю». Крім них залишались ще на своїх місцях і татарські села и іншого чиновника Бітарже Мурзи. Ці чиновники вважали, що їх тримають в фортеці Бендери примусово, вони мали таємні перемовини з пашою Пеглеваном, що становило загрозу для російських військ і затримувало початок переведення залоги фортеці до Росії, про, що докладно писав командуючому армією на Дунаї генералу від інфантерії К. Мейендорфу комендант бендерської фортеці генерал-майор М. Хитрово [2, арк. 4—4 зв., 10, 33 зв.].

Реальне переселення турецького населення розпочалось з лютого 1807 р. Усі вони були поділені на окремі партії на чолі з керівниками. Так, партію бен-дерських переселенців очолювали трибунчужний Гассан-паша, Мустафа бай-рактар, Магмет ага; аккерманських — двобунчужний Тагір паша, Топчю баші; каушанських — Гаджи Галіль; кілійських — назир Алі Бей, Топчі баша Гаджи Гусейн ага, ренійських — Аділь Бей [2, арк, 484]. Оселити переселенців мали в Херсонській, Катеринославській губерніях і на територіях Бузького війська, їх шлях мав пройти з Тирасполя, Овідіополя, Маяк на Вознесенськ, Єлисавет-град. Частина з переселенців, особливо керівний склад, осіла в Одесі та Миколаєві. Зокрема, в Одесі перебували на поселенні турки з Аккермана та Кілії. Серед них згаданий вище двобунчужний Тагір паша з родиною та обслугою, чиновники каді Гаджі Мустафа Ефенді, яничар асі тупнажі сент Гасан Ага, арачі Мустафа Ага, каваші баші Гаджі Гусейн з родинами, кілійські — Топчі баша Гаджі Гусейн Ага з родиною, чиновники байрактар Алі, турнаджі Гаджі Мустафа Ага та інші. Всього за підрахунками одеського коменданта Т.О. Кобле на липень 1807 р. їх оселилось 107 осіб. В Миколаєві осіла частина турків з бендерської фортеці — трьохбунчужний Ага Гассан паша з родиною, чиновники казнодар Ага Мегмет бей, капутжилар Кягая Усеїн Ефенді та ін. Всього близько 329 осіб [2, арк. 600—633].

За відомостями Е. Рішельє на листопад 1807 р. в Херсонській та Катеринославських губерніях були оселені 15 тисяч 366 осіб турків і татар [2, арк. 831].

Відразу зауважимо, що не всі з тих, хто переселявся, залишались в цих двох губерніях. Для них центром переселення став Крим. В Криму проживало чимало родичів буджацьких турків та татар. Через це півострів став центром тяжіння багатьох переселенців. Самі жителі Кримського півострова також активно брали участь у заходах з влаштування військовополонених з фортець Буджака. Відразу таке питання постало у турків з Бендер, які виявили бажання переселитися до Криму або Бухарії. Перекопський купець Асан Ферманов, татари Уталі та Сєйделі клопотали про переїзд до них родичів з Кілії Мєндалі Білаклар, Аліма Азі, Белтурука Алакоя та інших, яких оселили в с. Куцовка Єлисаветградсь-кого повіту [2, арк. 80—81, 658]. Звертає на себе увагу ще один цікавий випадок. Пов'язаний він був з турками, яких захопили російські солдати за кордоном в с. Колпак разом із дітьми у лютому 1807 р. Доки дорослих тримали в Одеському острозі — дітей мали відправити на поселення до Криму. Однак одеський поліцмейстер просив затримати хлопчиків, які мали на вигляд років 10, в Одесі, доки їхніх батьків не випустять із в'язниці. Частина татар і турків з Ізмаїла відразу згодні були переселитися до родичів в Крим або на Молочні Води. Усім цим вони намагались зменшити не лише морально-психологічний дискомфорт, але покращити умови проживання на нових місцях. Умови, в яких опинились переселенці дійсно бажали кращого. Вже з початком переселення як коменданти фортець з російського боку, так і керівники переселенців повідомляли про те, що багато з турків «є утримання бідного» або зовсім «неімущі» — Сані байрактар, толмач Салі, хамзанім Усеїн та ін. [2, арк. 10—15,40, 443—444]. Через довге листування між різного рівня російськими чиновниками було визначено сплачувати усім військовополоненим (крім ногайців, які мали переселятися на Молочні Води, але знаходились разом із турками фортець) сплачувати кошти на харчування та незначне утримання. Так, паші трибунчужному — за призначенням головнокомандуючого російської армії, пашам менших генеральських чинів по 2 крб., чиновникам штаб та обер-офіцерського звання мали виплачувати по 50 коп. на місяць, рядовим по 5 коп. Стільки ж отримували дружини та повнолітні діти — по 5 коп., а малолітні — по 25 коп. на місяць [2, арк. 292]. Незважаючи на те, що ця сума була мізерною, її ще и регулярно не виплачували. На що маємо численні скарги керівників переселенських груп, де зауважували на те, що «як чиновники, так и прості військовополонені обносились, багато хто майже босі та голі», незабезпечені продовольством, дехто спочатку продавали свою худобу та одежу, а інші змушені були «жити мирським подаяниям» або «терпіти голод». Керівник ренійських турків змушений був купувати їм харчі за власний кошт [2, арк. 746—746 зв.].

Переселенців чекали «несподіванки» і з власне переїздом на казенних або селянських підводах, яких постійно бракувало, адже жителі сіл, через які проїжджали полонені без особливого ентузіазму надавали свій транспорт. В транзитних пунктах переїзду оселялись полонені в будинках обивателів, землянках, казармах, карантинах, навіть в сараях. Це спричиняло низку незручностей, як самим мешканцям міст і селищ, так і турецьким полоненим. Так, жителі населених пунктів скаржились на те, що витрачаються на годування та транспорт [2, арк. 255—256], а полонені непогоджувались проживати разом з «іноверцями», вимагали або окремих будинків, або висилити з них селян і козаків [2, арк. 255—256, 670]. Всього ж на листопад 1807 р. жителі двох губерній, де розміщували військовополонених, надали 22 193 підводи, витратили грошей 4 тис. 25 коп. на хліб та інші припаси. За це вони вимагали компенсацію у держави у вигляді грошей або скасування відповідних податків [2, арк. 86—89, 229—230].

Жителі Херсонської та Катеринославської губерній були не єдині у своєму бажанні отримати компенсацію за втрачене. Військовополонені турки неодноразово звертались до російського керівництва з проханням владнати питання з їхнім майном, що залишилось у фортецях. їхні будинки, млини, сади, човни тощо залишилось без усілякого нагляду [2, арк. 170, 183, 424]. Деякі з турків нашвидкуруч змогли продати рухоме та нерухоме майно, але більшість просила або внести у відповідні документи та компенсувати вартість, або дозволити окремому представнику продати це майно. Окремі турки та татари, що мали значну кількість худоби и вирішили взяти її до нового місця проживання під час переселення могли втратити частину тварин. Відбувалось це не лише через природну загибель худоби. Прикрі факти крадіжок частини або цілих табунів відкривають документи. Зокрема, у турка Аділь бея був «відігнаний» табун коней у 150 голів. Винними виявились козак бузького війська Григорій Лелека та жителі прикордонних населених пунктів Паланки, Ганкишли, Кишли — Петро Волошенко, Федір Бойченко, Григорій Аленіченко та Клім Мещенко. Вони встигли продати понад 30 коней, а інших довелось повернути [2, арк. 143]. У турка Джумала зник табун із 65 коней, що виявились пізніше у предводителя дворянства Херсонської губернії П. Туманова, а майор Балеєв відібрав у аккер-манського турка Кют Бедини ясир Магмета з конем [2, арк. 424]. Усі подібні випадки розглядались одеськими чиновниками та поліцмейстером, але як правило, позитивних результатів не давали.

Особливо важким моментом у справі переселення військовополонених мусульман виявилась осінь 1807 р. По-перше, це було пов'язано із погіршенням погодних умов, через що не отримавши відповідних грошей та утримання полонені потерпали від голоду та холоду. По-друге, у серпні 1807 р. Росія та Османська імперія уклали Слободзейське перемир'я, внаслідок якого передбачався обмін військовополоненими. Оселеним туркам і татарам пропонували переїхати до Туреччини. Внаслідок чого значна частина турків виїхала в округу фортеці Браїла, або переїжджала водним шляхом до Константинополя. Частина, зокрема, група трибунчужного Гассан паші, залишилась на поселенні у Миколаєві, а окремі групи переселились до Криму.

На поселення до Криму бажали перейти и мусульмани, які у 1811 р. прийшли в Росію на заклик ізмаїльського градоначальника С. Тучкова. Як це не дивно, але зворотні міграційні процеси мусульманського населення до Російської імперії під час війни практично не описані. Однак документи дозволяють нарахувати близько 140 мусульманських родин. Вони, здебільшого, проживали раніше в містах-фортецях правого берегу Дунаю, зокрема Рущук, Бабадаг, Римник, Браїла, Сілістра, Гірсово та інших. Цікаво, що п'ять родин із-за Дунаю виявили бажання надалі переселитися в Крим [3, арк. 35 зв. — 51; 4, с. 238—248]. Близько 12% цих родин до війни постійно проживали в Ізмалі, але діяльність вищезгаданого ізмаїльського паші Пеглевана або наближення російської армії змусило їх залишити фортеці1.

Таким чином, частина мусульманського населення міст-фортець Буджака з початком російсько-турецької війни 1806—1812 рр. примусово переселялась до південноукраїнських губерній Російської імперії — Херсонської та Катеринославської. Частина цього населення намагалась оселитися в Криму у своїх родичів і розглядала Кримський півострів як найкращу територію для свого нового проживання та влаштування протягом 1806—1807 рр. Цьому сприяло и ставлення мусульманського населення Криму до потенційно нових жителів.

Список використаної літератури і архівних матеріалів

1. Каширин В. Вступление русских войск в Бессарабию и ликвидация Буджакской татарской орды в начале русско-турецкой войны 1806—1812 гг. Режим доступу: http://pda.regnum.ru/news/1529996.html

2. ДАОО, ф. 1, оп. 220, спр. 4 за 1807 р., ч. 1.

3. Комунальна установа «Ізмаїльський архів», ф. 4, оп. 1, спр. 4.

4. Бачинська О. Турецьке та татарське населення Буджака: походження, шляхи міграцій, демографія, зовнішність (90-ті рр. XVIII — початок XIX ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). К., 2010. Вип. 9—10.

Примечания

1. Підрахунки автора за: Комунальна установа «Ізмаїльський архів». Ф. 4. Оп. 1. Спр. 3—4.

 
 
Яндекс.Метрика © 2019 «Крымовед — путеводитель по Крыму». Главная О проекте Карта сайта Обратная связь